Ми завжди говоримо про пріоритети і цінності. Скільки б років мені не було, які б бажання в мене в голові не народжувались, найвищою цінністю була людина, кохана людина, сім"я. Але найбільш чітко я зрозуміла це недавно. В житті людини немає нічого - робота, якою б класною і матеріально вигідною вона не була - це не константа, суспільна думка - взагалі маячня, основана на задрості і недовірі, друзі - переїжджають в інші міста, одружуються, віддаляються, а я залишаюсь. Найбільший біль, коли коханому погано і ти нічим допомогти не можеш, навіть просто бути поряд. Паскудство і все. Але я не здаюсь, тому доведеться відійти, заспокоїтись і почати знову, чим більше стараєшся, тим вища вірогідність того, що все вийде. Мені в житті просто так нічого ще не давалось, а якщо і давалось, то так легко і зникало з життя. Тримайся, все вийде, я поряд, лише за тисячу кілометрів. А якщо цього разу не вийде - завтра буде і завтра все буде добре. І це не тільки тому, що я невиправний оптиміст :)